Інтерв'ю
Державно-приватне партнерство в Україні: чому 85% укладених договорів не працюють і чи готова країна до приватних інвестицій зараз?
Від моменту запровадження механізму державно-приватного партнерства в Україні було укладено 201 договір. Проте станом на 1 січня 2026 року реалізовувалися лише 19 із них.
Ще 171 договір фактично не працював: 114 не виконувалися, а 57 були розірвані або завершилися. Ще 11 договорів призупинили через повномасштабну російську агресію.
Ці дані Міністерства економіки України демонструють проблему, яку складно пояснити лише війною. Менше ніж кожен десятий укладений договір ППП сьогодні перебуває на стадії реалізації. Водночас більшість проблемних проєктів виникла задовго до повномасштабного вторгнення.
Це ставить перед Україною принципове питання: чому механізм, який у багатьох країнах став одним із ключових інструментів розвитку інфраструктури, в Україні так і не перетворився на повноцінний інвестиційний ринок?
Для країни, якій необхідно відновлювати водопостачання, водовідведення, енергетику, транспортну та муніципальну інфраструктуру, це питання має не лише юридичне, а й економічне значення.
PPP - це не приватизація, а інша модель управління інфраструктурою
Державно-приватне партнерство (Public-Private Partnership, PPP) - це довгострокова співпраця держави або громади з приватним партнером, у межах якої сторони розподіляють фінансові, операційні та інші ризики, а приватна компанія бере участь у створенні, модернізації або управлінні інфраструктурним об’єктом.
Принципова відмінність цієї моделі від звичайної закупівлі полягає в тому, що держава купує не просто обладнання чи будівельні роботи. Вона отримує довгострокову відповідальність партнера за результат: доступність послуг, ефективність експлуатації, якість обслуговування та виконання інвестиційних зобов’язань.
При цьому інфраструктура може залишатися у державній або комунальній власності.
Для водоканалів, систем теплопостачання, енергетичних об’єктів і поводження з відходами це особливо важливо. Приватний оператор може залучати фінансування, впроваджувати технології, скорочувати операційні витрати та забезпечувати модернізацію системи, тоді як держава або громада зберігає контроль над стратегічним активом і визначає вимоги до якості послуг.
Україна має законодавчу основу для такого партнерства вже багато років. Однак наявність закону не означає, що країна створила умови для його практичного застосування.
Чому в інших країнах ця модель працює
Показовим прикладом для України може бути Румунія, зокрема проєкт модернізації водопостачання та водовідведення в Бухаресті.
У 2000 році місто уклало 25-річну концесійну угоду з компанією Apa Nova Bucharest, яку отримала французька Vivendi, нині частина історії розвитку Veolia. Муніципалітет зберіг право власності на інфраструктуру, тоді як приватний оператор отримав відповідальність за експлуатацію, модернізацію та інвестиції.
Важливу роль у підготовці проєкту відіграла Міжнародна фінансова корпорація (IFC), а фінансову підтримку забезпечували, зокрема, ЄБРР та комерційні банки.
Це був не просто контракт на управління комунальним підприємством. Йшлося про довгострокову трансформацію міської інфраструктури з конкретними інвестиційними зобов’язаннями, показниками якості та механізмами контролю.
Результати проєкту демонструють потенціал такої моделі. За даними міжнародних фінансових інституцій, відповідність води стандартам якості ЄС зросла з 69% до 100%, а рівень задоволеності споживачів - із 46% до 75%. До 2010 року приватний оператор інвестував у систему понад 250 млн доларів.
Цей досвід важливий для України з кількох причин.
По-перше, він показує, що залучення приватного оператора не обов’язково означає приватизацію стратегічної інфраструктури.
По-друге, успіх залежить не лише від приватного капіталу, а й від якості підготовки проєкту, фінансової моделі, чіткого розподілу ризиків та здатності муніципалітету контролювати виконання контракту.
По-третє, участь міжнародних фінансових інституцій дозволяє структурувати проєкти таким чином, щоб вони були зрозумілими та прийнятними для міжнародних інвесторів і кредиторів.
Для французьких компаній це не абстрактна можливість. Французький бізнес має значний досвід управління водною, енергетичною та екологічною інфраструктурою в різних країнах. Тому Україна може використовувати вже перевірені європейські моделі, адаптуючи їх до власних умов.
Чому Україна не змогла масштабувати PPP
Українська проблема полягала не у відсутності законодавчого механізму як такого, а в тому, що він не був підкріплений достатньою інституційною та фінансовою спроможністю.
Серед ключових перешкод можна виділити кілька.
Перша - недостатня якість підготовки проєктів. Міжнародний інвестор не може ухвалити рішення на підставі загальної концепції модернізації водоканалу чи енергетичного підприємства. Йому потрібні техніко-економічне обґрунтування, прогноз грошових потоків, оцінка попиту, модель тарифоутворення, аналіз ризиків і зрозумілий механізм повернення інвестицій.
Друга - нерівномірний розподіл ризиків між державою та приватним партнером. Якщо приватна компанія відповідає за інвестиції та експлуатацію, але не має достатніх гарантій щодо тарифної політики, виконання зобов’язань державою чи компенсації у випадку зміни регуляторних умов, такий проєкт стає надто ризикованим.
Третя - інституційна слабкість. Підготовка та реалізація PPP потребують компетентних команд на стороні держави й органів місцевого самоврядування. Вони повинні вміти не лише провести конкурс, а й розробити фінансову модель, вести переговори з інвесторами, структурувати контракт і контролювати його виконання протягом 15-25 років.
Четверта - непередбачуваність регуляторного середовища. Для інфраструктурного бізнесу, де окупність інвестицій розраховується десятиліттями, стабільність правил є однією з основних передумов ухвалення інвестиційного рішення.
Ці проблеми відображені й у рекомендаціях OECD щодо розвитку інфраструктури України. Організація звертає увагу на необхідність посилення інституційної спроможності, вдосконалення підготовки проєктів і створення передбачуваних умов для приватного фінансування.
Отже, війна не створила проблему українського PPP-ринку. Вона лише додала до вже наявних інституційних та фінансових ризиків нові.
Чи змінюється ситуація зараз?
У 2025 році Україна зробила важливий крок для перезапуску механізму.
19 червня 2025 року Верховна Рада ухвалила Закон №4510-IX «Про публічно-приватне партнерство», який набрав чинності 31 жовтня 2025 року.
Новий закон передбачає більш сучасну модель взаємодії держави та приватного бізнесу. Зокрема, він створює можливості для поєднання приватного фінансування з державними ресурсами та підтримкою міжнародних фінансових інституцій, удосконалює процедури підготовки проєктів і відбору приватних партнерів.
Важливим елементом є також можливість використання механізмів державної підтримки, розподілу ризиків та захисту інвестицій від окремих негативних наслідків зміни законодавства.
У 2026 році уряд продовжив формувати практичну нормативну базу для застосування нового закону. Зокрема, були затверджені процедури підготовки проєктів, аналізу їхньої ефективності та визначення приватного партнера.
Передбачено декілька форматів конкурентного відбору: відкриті торги, торги з обмеженою участю та конкурентний діалог. Окреме значення мають попередні ринкові консультації, які дозволяють залучати потенційних інвесторів до обговорення технічної та фінансової структури майбутнього проєкту ще до початку конкурсної процедури.
Це важливий сигнал для міжнародного бізнесу: держава поступово переходить від загальних декларацій про необхідність залучення приватного капіталу до формування процедур, за якими цей капітал може працювати.
Проте сам закон не гарантує успіху. Його ефективність визначатиметься тим, наскільки швидко з’являться якісно підготовлені проєкти та чи зможуть державні органи й громади забезпечити виконання довгострокових контрактів.
Що потрібно, щоб інвестиції стали реальністю
Попри позитивні законодавчі зміни, для формування повноцінного ринку PPP Україні необхідно вирішити ще декілька принципових завдань.
Передусім потрібен портфель підготовлених до інвестування проєктів. Не просто перелік об’єктів, які потребують модернізації, а проєкти з якісними техніко-економічними обґрунтуваннями, визначеною фінансовою моделлю, зрозумілими джерелами доходів та оціненими ризиками.
Друге завдання - передбачуваність тарифного регулювання. Для водної та енергетичної інфраструктури тарифна політика безпосередньо впливає на можливість повернення інвестицій. Якщо довгострокова фінансова модель не має регуляторної визначеності, залучення приватного капіталу стає значно складнішим.
Третє - гарантії виконання зобов’язань публічним партнером. Міжнародний інвестор повинен розуміти, що контракт не втратить економічної цінності через зміну місцевої влади, політичних пріоритетів або адміністративних рішень.
Четверте - професійна спроможність державних органів та громад. PPP - це довгострокове партнерство, яке потребує компетентного управління не лише на етапі укладання договору, а протягом усього строку його дії.
Для України державно-приватне партнерство може стати одним із ключових інструментів відновлення. Але його потенціал реалізується лише тоді, коли держава переходить від ролі замовника робіт до ролі повноцінного партнера, здатного розділяти ризики, забезпечувати стабільність правил і відповідати за власні зобов’язання.
Україні не потрібні нові договори PPP заради статистики. Їй потрібні партнерства, які доходять до фінансового закриття, забезпечують модернізацію інфраструктури та залишаються економічно життєздатними протягом усього строку контракту.
Для французьких компаній, які мають досвід управління водними, енергетичними та екологічними системами, український ринок може відкрити значні можливості. Але рішення про інвестиції залежатиме не від кількості підписаних меморандумів чи ухвалених законів, а від якості конкретних проєктів і довіри до правил гри.
Саме це має стати наступним етапом розвитку державно-приватного партнерства в Україні.
